Рубі Аксельсон – керівниця напряму гендерного правосуддя та правосуддя щодо дітей у Global Rights Compliance.
Тобіас Фріман – старший юрист, який працює з Global Rights Compliance в Україні, а також член експертної групи з питань інклюзії IHL Centre.
Даніель ДерОганнесян – міжнародна юристка та колишня прокурорка, що спеціалізується на правосудді щодо дітей і травмоорієнтованій відповідальності за злочини, пов’язані з конфліктом, вчинені проти дітей або такі, що впливають на них.
Микола Паламар – юридичний радник та заступник керівника команди у Global Rights Compliance, що спеціалізується на міжнародному гуманітарному праві (МГП), міжнародному кримінальному праві (МКП) та процесах забезпечення відповідальності, зокрема у сфері правосуддя щодо дітей.
Global Rights Compliance (GRC) – це міжнародна правова фундація, яка співпрацює з українськими партнерами на місцях з метою забезпечення відповідальності за міжнародні злочини та справедливості для потерпілих і постраждалих громад, з фокусом на питаннях сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, правосуддя для дітей та правах осіб з інвалідністю. Для отримання додаткової інформації про діяльність GRC в Україні відвідайте веб-сайт GRC або надішліть електронний лист на адресу gender.childjustice@grcompliance.org.
Під час чергової суворої зими в Україні мільйони людей страждають від відключень електроенергії та виживають без стабільного опалення, оскільки критична енергетична інфраструктура неодноразово піддається атакам. Для осіб з інвалідністю, які не можуть евакуюватися і залежать від електроенергії для роботи допоміжних пристроїв, засобів комунікації або обладнання для підтримання життя, це може означати, що вони будуть змушені мерзнути у квартирах, які не є доступними, або закладах, які вони не можуть покинути, не маючи у доступу можливостей догляду, інформації та базових послуг.
Особи з інвалідністю в Україні зазнали непропорційно великого та диференційованого впливу з початку збройного конфлікту в 2014 році, а особливо після повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року. Хоча справжній масштаб і розмах злочинів, скоєних проти осіб з інвалідністю, невідомий, задокументовані випадки свідчать про наявність паттернів неправомірних вбивств, катувань, сексуального насильства, примусового переміщення та нападів на цивільні об’єкти, такі як медичні заклади та школи. Проте в рамках внутрішніх та міжнародних процесів притягнення до відповідальності шкода, заподіяна особам з інвалідністю під час війни, залишається в значній мірі непоміченою.
Випадок України викриває системну неспроможність міжнародного правосуддя. Не тільки особи з інвалідністю зазнають непропорційно великої шкоди, але й злочини проти осіб з інвалідністю або ті, що впливають на них, не отримують належної уваги, інклюзивні процеси розслідування та судового переслідування за вчинення злочинів відсутні, і голоси осіб з інвалідністю залишаються непочутими. Досвід України пропонує уроки для світових політик та практик: як інкорпорувати елемент уваги до питання інвалідності в розслідування, як адаптувати проведення допитів та надання підтримки постраждалим відповідно до потреб інклюзивності та доступності, а також як уникнути посилення інституціоналізації під час здійснення правосуддя. Це мінімальні вимоги до підходу, орієнтованого на потреби постраждалих, який відображає юридичні зобов’язання держав відповідно до Резолюції 2475 Ради Безпеки ООН (РБ ООН) та гарантії доступу до правосуддя, передбачені Конвенцією про права осіб з інвалідністю (КПОІ).
Від структурної ізоляції до знищення доказів
Без розуміння довгої історії структурної дискримінації та інституціоналізації неможливо зрозуміти й пов’язані з конфліктом проблеми, з якими стикаються особи з інвалідністю в Україні, серед яких і ускладнений доступ до правосуддя. Протягом десятиліть особи з інвалідністю, особливо ті, хто має інтелектуальні та психосоціальні порушення, стикалися з укоріненою стигматизацією, систематичним позбавленням можливості мати юридичне і політичне представництво, обмеженим доступом до послуг підтримки та економічної незалежності, а також виключенням із життя громад. Медичний підхід до питання інвалідності, який є спадщиною політики радянської епохи, продовжує формувати правові підходи, політику та практику, незважаючи на багаторічну діяльність організацій людей з інвалідністю.
Основним системним наслідком є поширена інституалізація осіб з інвалідністю, особливо дітей, у стаціонарних закладах та «спеціалізованих» школах-інтернатах. Комітет КПОІ описав інституалізацію як форму насильства, підкресливши, що сегреговане середовище підриває автономію та підвищує ризик жорстокого поводження. До повномасштабного вторгнення понад 105 000 дітей проживали в інтернатних закладах – це найвищий показник в Європі – і багато хто з цих дітей залишається в таких інституціях до досягнення повноліття.
Незважаючи на значний прогрес у приведенні українського законодавства та політик у відповідність до КПОІ з моменту її ратифікації у 2010 році, динаміка цього процесу значною мірою зупинилася. Війна виснажила можливості соціальних служб, загострила проблему переміщення, мала наслідком посилення практики інституалізації дітей, внутрішньо переміщених осіб та ветеранів, а також спричинила більшу поширеність інвалідності та кількість постраждалих, потреби яких залишаються неврахованими у сфері правосуддя та реформ. Ці умови є не просто контекстом, а безпосередньо вплинули на досвід осіб з інвалідністю під час конфлікту та їхню вразливість до міжнародних злочинів. Поєднання високої експозиції до насильства та низької видимості в юридичних процесах перетворило структурне виключення на доказове стирання в межах найбільшого процесу документування, який коли-небудь здійснювала держава під час активних бойових дій.
Наслідки війни та інституції на лінії фронту
Повномасштабне вторгнення Росії мало наслідком масштабні порушення міжнародного гуманітарного права (МГП) та прав людини (МППЛ), що мало руйнівні наслідки для осіб з інвалідністю. Організації, що захищають права осіб з інвалідністю, фіксують у своїх звітах факти вбивств та поранень, спричинені невибірковими та непропорційними атаками, катування та сексуальне насильство, знищення власності та втрату доступу до житла, харчування та медичної допомоги. Систематичні напади на заклади охорони здоров’я та іншу інфраструктуру мали непропорційний вплив на людей, виживання яких залежить від цих послуг.
Інвалідність рідко існує ізольовано. Вік, стать, переміщення, інституціоналізація, етнічна приналежність, географічне положення та соціально-економічний статус впливають на незахищеність від шкоди, можливість переміститися та доступ до засобів правового захисту. Ейблізм та дискримінація за ознакою інвалідності посилюються антиромськими упередженнями, гомофобією, віковою дискримінацією та маргіналізацією молоді в сільській місцевості, при цьому жінки та дівчата з інвалідністю перебувають у зоні підвищеного ризику гендерно-зумовленого насильства та меншого доступу до медичного обслуговування та інших необхідних послуг.
Особи, які перебувають в інституційних закладах, стикаються з особливо високими ризиками. Коли російські війська просувалися вперед, багато установ не евакуювали або не змогли евакуювати людей з інвалідністю, залишивши їх заблокованими в закладах, де їхня автономія та свобода пересування були обмежені. Вони були ізольовані від суспільства та мереж підтримки, їхнє місцезнаходження та статус були легко помітними для зловмисників, а самі вони залежали від керівників установ, яких окупаційні сили могли замінити або примусити до співпраці. Діти з інвалідністю були особливо вразливими до депортації та неправомірного усиновлення.
Двотижневий контроль Бородянського психоневрологічного інтернату, де проживали сотні осіб з інтелектуальними та психосоціальними порушеннями, ілюструє, як інституційні заклади можуть ставати місцями тяжких порушень, внаслідок яких не настає відповідальність з урахуванням інклюзії. Після того як 2 березня 2022 року російські війська, зокрема чеченські підрозділи, увірвалися до закладу, на його території було розгорнуто військовий табір, і розпочалася облога, внаслідок якої загинули понад 13 мешканців з інвалідністю (ще 20 мешканців померли після переміщення до інших місць). У цей період мешканців змушували роздягатися догола, їхні особисті речі розграбовувалися, вони не мали доступу до належного харчування, води та ліків, а також використовувалися як «живий щит», щоб мінімізувати вогонь у відповідь з боку українських сил – дії, що є воєнними злочинами.
Однак навіть у цій показовій справі правові процеси мали патерналістський характер, що сприяв заподіянню шкоди та тому, що особи з інвалідністю, які перебувають в інституційних закладах, залишаються структурно невидимими як суб’єкти права та носії прав.
Невидимість інвалідності у процесах забезпечення відповідальності: національний та міжнародний виміри
Багато з описаних вище дій явно є воєнними злочинами, а в деяких випадках – злочинами проти людяності. Згідно з МГП, особи з інвалідністю, які є цивільними особами або іншим чином захищені, мають право на особливу повагу та захист, а сторони повинні уникати несприятливого розрізнення на підставі інвалідності у поводженні з особами, які перебувають під їхнім контролем. Інклюзивний аналіз МГП підкреслює, що застосування основних правил щодо розрізнення, пропорційності та запобіжних заходів повинно враховувати передбачувані бар’єри та ризики, з якими стикаються особи з інвалідністю. Відповідно до МППЛ, Україна та інші держави зобов’язані дотримуватися КПОІ, яка встановлює вимоги до захисту від насильства та доступу до правосуддя, в тому числі під час збройного конфлікту.
Міжнародно-правове зобов’язання України розслідувати та переслідувати за вчинення злочинів проти осіб з інвалідністю ґрунтується на перехресних нормативних базах МГП, МППЛ та міжнародного кримінального права (МКП). Статті 4, 13 та 16 КПОІ вимагають від держав-учасниць усунути перешкоди для участі, забезпечити ефективні розслідування та судове переслідування, зокрема шляхом процедурних та вікових пристосувань, а також забезпечити захист від насильства. Резолюція 2475 РБ ООН також закликає держави покласти край безкарності та забезпечити відповідальність. За національним законодавством Україна може переслідувати за вчинення багатьох таких діянь відповідно до положень Кримінального кодексу, що криміналізують воєнні злочини та злочини проти людяності, і водночас посилатися при цьому на антидискримінаційне законодавство та законодавство і документи у сфері прав осіб з інвалідністю.
Незважаючи на значні національні та міжнародні зусилля щодо забезпечення відповідальності, особи з інвалідністю залишаються недостатньо представленими та малопомітними. Хоча Міжнародний кримінальний суд (МКС) видав ордери на арешт, пов’язані з неправомірним переміщенням та депортацією українських дітей з окупованих територій до Російської Федерації, із прямим посиланням на сотні дітей «вивезених із дитячих будинків та закладів опіки», публічні заяви прокурора МКС не розрізняють постраждалих дітей за статусом інвалідності та не аналізують, як інвалідність та інституціоналізація впливали на вчинення цих злочинів. Ці та інші релевантні фактори потрібно враховувавати під час встановлення пріоритетів розслідування, визначення та застосування заходів захисту потерпілих і свідків, а також під час розробки стратегій висунення обвинувачень.
На національному рівні Україна зареєструвала понад 200 000 кримінальних проваджень щодо воєнних злочинів, сотні з яких завершилися обвинуваченнями та вироками. Водночас немає комплексних даних про те, скільки таких проваджень стосуються осіб з інвалідністю як прямих потерпілих або свідків. Очевидно, що відсутність обізнаності та спеціалізації у розслідуванні злочинів проти осіб з інвалідністю призводить до того, що такі злочини не отримують належного пріоритету. Без спеціальної уваги протягом усього процесу розслідування до злочинів проти осіб з інвалідністю розслідування ризикують повторювати помилки минулої міжнародної практики, що відсувала людей з інвалідністю на другий план.
Судовий процес над Даніїлом Мартиновим за скоєння злочинів у Бородянці є прикладом такої прогалини у відповідальності: жоден з мешканців-постраждалих не був визнаний потерпілим і не давав свідчень у суді; суд спирався переважно на свідчення директора, єдиної особи, якій було надано офіційний статус потерпілого, та персоналу. Мешканці з інвалідністю, які найбільше постраждали від облоги і були використані як живий щит, у вироку постали як пасивні, неназвані потерпілі, з мінімальним аналізом того, як інвалідність та інституціоналізація вплинули на їхній досвід і заподіяну шкоду. Це більше, ніж втрачена можливість; це підкреслює заперечення правоздатності, яке статті 12–13 КПОІ прагнуть подолати, і перешкоджає визнанню інвалідності як юридично релевантного чинника при аналізі умислу чи вибору цілей, а також при визначенні відшкодування.
Повторюваною проблемною лінією є правоздатність і доступність: коли інвалідність ототожнюється з недієздатністю, системи за замовчуванням покладаються на представництво через інших осіб і процесуальне виключення, що позбавляє людей з інвалідністю власного голосу. Діти, які пережили злочини і мають інвалідність, зазнають непропорційного впливу, коли презумпція недієздатності, заснована на інвалідності, додатково посилюється їхнім віком та/або статтю. Ці чинники значною мірою зумовлюють істотне недоповідомлення про злочини під час війни, яке посилюється дискримінацією та стигматизацією; втратою мереж підтримки; низькою довірою до правоохоронних органів та недоступністю шляхів повідомлення про злочини правоохоронним органам.
На шляху до інклюзивного правосуддя в Україні: роздуми та попередні рекомендації
«Вакуум відповідальності» за злочини, скоєні проти осіб з інвалідністю, та їхня постійна маргіналізація в процесах притягнення до відповідальності є юридично неприйнятною ситуацією згідно з МГП, МКП та МППЛ. Інклюзивне, орієнтоване на постраждалих правосуддя щодо осіб з інвалідністю та в Україні – це не питання вибору підходу, а вимога КПОІ, Женевських конвенцій та Додаткових протоколів, а також зобов’язання держав згідно з Резолюцією 2475 РБ ООН. Чотири комплекси реформ мають практичне значення і є вкрай необхідними.
- Визнати інвалідність стратегічним пріоритетом у розслідуваннях та судових переслідуваннях
Україна продемонструвала, що може швидко вдосконалити практику, якщо певна категорія шкоди визнається пріоритетною, про що свідчать нещодавні зусилля з розслідування та судового переслідування за вчинення сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом (СНПК), в умовах ескалації бойових дій. Аналогічна зміна необхідна для злочинів проти осіб з інвалідністю та злочинів, що впливають на них. У наступному оновленні Стратегічного плану Офісу Генерального прокурора щодо переслідування за міжнародні злочини (2023-2025) слід чітко зафіксувати зобов’язання надавати пріоритет таким злочинам, зокрема шляхом: інтегрування показників інвалідності на основі згоди в процедури розслідування, інформаційно-роз’яснювальної роботи та проведення допитів; забезпечення доступності та спеціалізованої підтримки; диференціації даних про воєнні злочини та злочини проти людяності за інвалідністю, статтю та віком; розробки політик та практик, що враховують особливості осіб з інвалідністю.
- Розглядати деінституціалізацію як імператив підзвітності
Великі інституційні заклади часто передбачувано ставали місцями вчинення найтяжчих злочинів, адже у таких закладах перебуває багато осіб, які найбільше залежні від послуг і найменш здатні до покинути місцевість. Згідно з КПОІ, держави зобов’язані переходити до системи підтримки на рівні громади та уникати сегрегації й ізоляції. Донори та субʼєкти сфери відновлення, які фінансують реконструкцію або розширення таких закладів, не є нейтральними; вони сприяють відтворенню місць підвищеної вразливості та потенційних майбутніх злочинів. Надання фінансування на умовах розвитку послуг на рівні громади, доступного житла та змістовної участі організацій осіб з інвалідністю узгоджувало б відновлення України з її зобов’язаннями у сфері прав людини, а також із правовими та політичними рамками ЄС, обов’язковими для вступу, і зменшило б структурні чинники майбутньої шкоди.
- Інтегрувати перспективи осіб з інвалідністю у стандарти розслідування, а не лише у разові тренінги
Незважаючи на риторику про «не залишити нікого осторонь», більшість розслідувань найтяжчих злочинів базуються на припущенні, що потерпілі є дієздатними. Результат передбачуваний: шкода, пов’язана з інвалідністю, не визнається; від імені постраждалих виступають установи та родини; питання інвалідності не згадуються у стратегічних документах, обвинувальних актах чи судових рішеннях, навіть у тих випадках, коли вона явно вплинула на шкоду, пов’язану з конфліктом, та її тривалі наслідки. Зокрема, слід навчити слідчих і прокурорів застосовувати підходи, що враховують інвалідність, та розробляти стандартизовані процедури, які відповідають наявним оперативним інструкціям, усувають фундаментальні стійкі перешкоди для доступу до правосуддя і тим самим краще забезпечують права осіб з інвалідністю. Їхній досвід, експертиза організацій осіб з інвалідністю та уроки, вже винесені в Україні, також можуть допомогти заповнити міжнародну прогалину в інструкціях для практиків щодо розслідувань, що враховують інвалідність.
- Визнання осіб з інвалідністю та організацій осіб з інвалідністю як учасників, що мають права
Мабуть, найважливішим є те, що особи з інвалідністю та організації осіб з інвалідністю повинні бути визнані та залучені як суб’єкти прав у процесах відповідальності, а не як пасивні об’єкти захисту. КПОІ вимагає від держав забезпечити їх участь у судових процесах, включно зі слідчими та попередніми етапами. На практиці це означає вбудовування участі в процес: як мінімум, консультації з організаціями осіб з інвалідністю щодо стратегій та пріоритетів розслідування; доступна публічна інформація про права та судові процеси; та виділення спеціальних ресурсів для створення відповідних умов.
Досвід України вже показує як масштаб проблеми, так і можливість зміни ситуації. Якщо інвалідність і надалі розглядатиметься як фоновий контекст, а не як центральний елемент насильства та жорстокості, пов’язаних з кофліктом, а правові засоби захисту будуть відірвані від наявної системної недостатньості правосуддя, «орієнтоване на постраждалих» притягнення до відповідальності відтворюватиме ієрархії ексклюзії (виключення) в Україні та за її межами. Ставитися до осіб з інвалідністю як до носіїв прав є не лише юридичним обов’язком – правосуддя, що враховує інтереси осіб з інвалідністю, є необхідністю для справжнього розуміння та забезпечення повного розуміння та відслідковування злочинів, скоєних під час конфлікту, а також для відбудови більш справедливого суспільства.
→ Оригінал статті можна прочитати англійською на сайті Opinio Juris.