Lina Semenova, Legal Adviser at Global Rights Compliance (GRC)
Graduation Speech, National University of “Kyiv-Mohyla Academy”
Ukraine, 2024
Українська версія внизу
Four or six years ago, each and every one of us came to these walls with certain expectations of ourselves and the Academy. I am confident that the Academy also had similar expectations of itself and us. Whether these expectations have been met – is the subject of hundreds of conversations that have already taken place in these corridors and hundreds of new ones that will take place again on this day. Whether they could and should have been met – is the subject of the word I have been given.
When preparing for one of the state exams, I came across an examination paper written in one of the course in the second year of my studies. The unassuming title of the document contained my last name and the assigned variant. The content of the document, however, began with four disjointed sentences. Administrative process. 2022. Examination. 96th day of the war. The last sentence was deliberately added to the exam file by Ishchenko Yurii Viktorovych [administrative law professor], and only now I can fully comprehend its meaning. A few seconds later, the memories of the place and circumstances in which I had to take this exam in June 2022 came flooding back to me. I think that in a few seconds, most of the people in this room will have similar thoughts about this time. From day no. 96, my memories took me to day no. 1. Day no. 1 of the full-scale invasion of Ukraine by the Russian Federation. I still remember that 24 February was Thursday. The schedule of compulsory classes for our year of studies included a single lecture on municipal law. 13:30. Kliuchkovskyi Yurii Bohdanovych [municipal law professor] starts the online meeting. He is joined by an exceptional number of students, filled with fear and helplessness. Yurii Bohdanovych, one of the authors of the modern Constitution of Ukraine, talked to us with a smooth voice about Ukraine and its fights that lie ahead. Later, I often recalled this 40-minute conversation as one of the most valuable lectures of all years of my bachelor’s degree. The lecture ended at about 2:10 pm. A few hours later, the towns and villages of some of our fellow students were occupied; some of us were still in underground parking places sheltering; some were already heading to the West of the country via the Zhytomyr highway; some were thinking their way abroad through. I listened to this lecture while I was already under Russian occupation. Unfortunately, the threads of my memory contain many stories about various such days. Like day no. 81 and the hum of an unknown aircraft coming from the lecturer’s microphone, whose image suddenly disappears. Then the accumulative system of evaluation with the 15 ambitiously raised hands suddenly turned into a system of shared hope to see the professor once again. Or day no. 270, when the professors were forced to hold classes from supermarkets, cafes and cars during the constant shelling of critical infrastructure.
All our expectations of ourselves and the Academy, which brought to these walls, chronologically and value-wise should have been placed from the mark in September 2020 and end on day no. 1. The stories I have told were never envisaged in our worst dreams and should have never been part of our undergraduate experience. However, today is day no. 855, and our expectations of ourselves, the Academy, and the world have long since crossed the line of adaptation to the new reality and require direct participation in it. Today, this hall is filled with the voices of happy people and the seats are filled with the most talented lawyers I have ever had the pleasure of knowing. Today, this hall is also full of silence, and some of the seats will forever remain unfilled.
*****
I bow my head and take a bow to all the students, professors, university staff and alumni of the Academy who, at the cost of their lives, secured our opportunity to receive higher education within its walls, which were not damaged by the war. As long as the Academy’s walls stand strong, we will bow our heads over the portraits of heroes that frame them.
I bow my head and take a bow to all the students, professors, university staff and alumni of the Academy who are fighting for our freedom at the moment, while we are privileged enough to be able to fight for the highest scores in the entrance exams. We owe our maturing and our secondary school diplomas to those who have been fighting for us since April 2014. We owe our growth and our bachelor’s and master’s degrees to those who voluntarily stood up for our defense in February 2022.
I bow my head and take a bow to Ivan Olytskyi, our classmate, who is not here today. Right now he is in the area of Avdiivka.
I bow my head and take a bow to all the students, professors, university staff and alumni of the Academy who have lost their loved ones in this war; whose loved ones are wounded, captured, missing or under Russian occupation right now. I admire your resilience and courage. I pray for their return and your sooner reunion. I also pray for those who will never be brought back.
May they have eternal honour and glory.
___________________________________
Чотири або шість років тому кожен та кожна з нас потрапили до цих стін із певними очікуваннями щодо себе та Академії. Упевнена, Академія також будувала схожі очікування щодо себе й нас. Чи справдилися ці очікування – предмет сотень розмов, які вже відбулися її коридорами й сотень нових, які в цей день, упевнена, відбудуться знов. Чи могли та мали вони справдитися – предмет наданого мені слова.
При підготовці до одного з державних іспитів я натрапила на екзаменаційну роботу, написаною з певної дисципліни на другому році мого навчання. Без особливостей назва документу містила прізвище й призначений варіант. Зміст документу, утім, починався з чотирьох відривчастих речень. Адміністративний процес. 2022. Екзамен. 96 день війни. Останнє речення було умисно додано в екзаменаційний файл Іщенком Юрієм Вікторовичем, і лише зараз я можу повною мірою осягнути його значення. Декілька секунд потому в моїй пам’яті вирунили спогади про місце й обставини, за яких мені довелося складати цей екзамен у червні 2022 року . Гадаю, що за декілька секунд схожі думки про цей час можуть охопити більшість у цій залі. Із дня номер 96 спогади перенесли мене в день номер 1.День номер 1 повномасштабного вторгнення Російської Федерації на територію України. Я й досі пам’ятаю, що 24 лютого припало на четвер. У розкладі обов’язкових дисциплін нашого року навчання стояла єдина лекція з муніципального права. 13:30. Ключковський Юрій Богданович розпочинає нараду. До неї доєднується виключна кількість студентів і студенток, охоплених страхом і безпорадністю. Юрій Богданович, один із авторів сучасної Конституції України, розміреним голосом веде з нами бесіду про Україну й боротьбу, що чекатиме на неї від сьогодні. Пізніше я часто згадувала цю розмову довжиною в 40 хвилин як одну з найцінніших лекцій за всі роки бакалаврату. Приблизно о 14:10 лекцію було завершено. Вже за декілька годин опісля міста та села деяких наших однокурсників та однокурсниць були окуповані; деякі з нас все ще перебували в паркінгах, деякі вже прямували Житомирською трасою на Захід країни; деякі подумки прокладали свій шлях закордон. Я слухала цю лекцію вже перебуваючи в російській окупації. На жаль, нитки спогадів пам’яті налічують чимало історій про різні такі дні. Як-от день номер 81 і гул невідомого літаку, що роздається з мікрофону викладача, зображення якого раптово зникає. Тоді накопичувальна система з 15-ти амбітно піднятих рук раптово перетворюється на систему спільного сподівання побачити викладача знову. Або день номер 270, коли викладачі були вимушені вести заняття з супермаркетів, кафе та машин під час постійних обстрілів критичної інфраструктури.
Всі наші сподівання щодо себе й Академії, з якими ми прийшли в ці стіни, хронологічно й ціннісно мали розміститися від позначки у вересень 2020 року та закінчитися днем номер 1. Наведені мною історії ніколи не передбачалися в найгірших із наших снів та ніколи не мали бути частиною нашого бакалаврату. Утім, сьогодні день номер 855, і наші сподівання щодо себе, Академії та світу вже давно перетнули межу адаптації до нової реальності та вимагають безпосередньої участі в ній. Сьогодні ця зала гомонить голосами щасливих людей й місця в ній заповнені найталановитішими правниками, яких я тільки маю щастя знати. Сьогодні ця зала також сповнена тиші, а деякі місця в ній назавжди залишаться не заповненими.
*****
Я схиляю голову та вклоняюся перед усіма студентами, викладачами, співробітниками та випускниками Академії, які ціною власного життя убезпечили нашу можливість здобувати вищу освіту в її стінах, що не були пошкоджені війною. Допоки стіни Академії стоять міцно – ми схилятимемо голову над портретами героїв, що обрамляють їх.
Я схиляю голову та вклоняюся перед усіма студентами, викладачами, співробітниками та випускниками Академії, які прямо зараз боряться за нашу свободу, допоки ми маємо привілей боротися за найвищі бали на вступних іспитах. Усім своїм дорослішанням й атестатом про середню освіту ми зобов’язані тим із них, хто боронить нас із квітня 2014 року. Усім своїм становленням і дипломом бакалавра та магістра ми зобов’язані й тим із них, хто самовільно став на наш захист у лютому 2022 року.
Я схиляю голову та вклоняюся перед Олицьким Іваном, нашим однокурсником, якого сьогодні нема серед присутніх в цій залі. Прямо зараз він перебуває в районі Авдіївки.
Я схиляю голову та вклоняюся перед усіма студентами, викладачами, співробітниками та випускниками Академії, які втратили близьких на цій війні; чия близька людина прямо зараз поранена, перебуває в полоні, вважається зниклою безвісти або знаходиться в російській окупації. Я захоплююся вашою стійкістю й мужністю. Я молюся за їхнє повернення й ваше найскоріше воз’єднання. Я молюся й за тих, кого вже не повернути.
Вічна їм честь і слава.